14.08.2026[interview]

Микита Зігура: Навіть найстрашніша тінь — це лише відсутність світла

Його «тіні» видно за тисячі кілометрів — на пагорбах Італії, полях Данії та горах Франції. Його «археологія» змушує переглянути ставлення до культури споживання, а скульптури з елементів нашого повсякденного життя нагадують стародавні храми. Микита Зігура — художник, який не просто творить форми, а конструює сенси. У світі, де мистецтво все частіше стає декором або розвагою, він повертає йому справжню функцію: бути лінзою, що концентрує світло й випалює ілюзії. Екологія, війна, людина в екзистенційній кризі — теми такі ж реальні, як метал і пластик, із яких народжуються композиції Микити. У своїх ленд-артах він малює надію тінню знищеного літака, а в текстах знаходить слова, щоб говорити про найважче без пафосу, але з абсолютною чесністю. У цьому інтерв’ю ми поговорили з Микитою про те, як мистецтво може змінити свідомість, чому споживання — це наш культурний зріз і чи можливий справжній Ренесанс після всього, що ми пережили. Спокійно, глибоко й без зайвих компромісів — про відповідальність автора, людяність і небо, якому ми знову маємо навчитися довіряти.

Микита Зігура — український художник, чиї роботи поєднують сучасне мистецтво, ленд-арт, екологічну проблематику та рефлексію над війною. У своїх проєктах «Нова археологія», «Мирне небо» та «Пластиліновий чоловічок» він досліджує культуру споживання, пам’ять, крихкість людського життя та відповідальність людини перед майбутнім.

Микита Зігура про мистецтво, яке ставить незручні запитання

Best People Club: Ваші роботи відомі в усьому світі, але ваше ім’я сьогодні звучить не лише в мистецьких колах — про вас говорять як про автора з чіткою громадською позицією. Ось, наприклад, проєкт у Кастелл’Аркуато, де ви поєднали Вітрувіанську людину з пацифістським символом. Чи не здається вам, що це занадто прямолінійно? Мистецтво має ставити запитання, а ви, здається, даєте готову відповідь.

Микита Зігура: Розумію цей скепсис, і він справедливий. Але подивіться на цю роботу інакше. Леонардо да Вінчі створив свій малюнок як дослідження пропорцій, гармонії людини і всесвіту. А знак миру, навпаки, виник як протест проти випробувань ядерної зброї. Поєднуючи їх, я не створюю плакат. Я створюю точку напруги — перетин, де ідеальна людина епохи Відродження зустрічається з реальністю, де ця гармонія постійно руйнується. Я не кажу глядачеві: «Ось так добре, а так погано».

Я кажу: «Поглянь, наш гуманізм досі не справжній, він декларативний. Ми досі не навчилися цінувати життя, будь яке – чи то життя людини, або тварини чи рослини». Саме в цьому я бачу вихід людства з екзестенційної кризи. Це скоріше складний діалог, ніж гасло.

Це мабуть була найскладніша робота в моєму житті, адже я майже не мав підтримки у створенні проекту. Ну тобто підтримка на місці була, але відносно масштабів роботи вона виявилася мінімальною. Все робилося власними коштами і власними зусиллями. Але я вважаю, що так і мало бути, адже ідея, яку я вклав у цей твір не вміщається в рамки мілітаристського контексту, який зараз охоплює світ. Міністерство оборони США перейменовують у міністерство війни, військова агресія росії по масштабам може зрівнятися тільки з першою та другою світовими війнами, витрати на військові потреби збільшуються в рази, а подекуди і в десятки разів, і така ситуація по всьому світу. Що може протиставити художник цій мілітаристичній машині? Думаю тільки антивоєнний художній вислів.

«Нова археологія»: що сміття розповість про нашу цивілізацію

Best People Club: Добре, перейдемо до «Нової археології». Ваші колони зі спресованого сміття виглядають як стародавні храми. Критики запитують: чи не є це естетизацією екологічної катастрофи? Роблячи сміття красивим, ви не знецінюєте проблему?

Микита Зігура: Це дуже важливе зауваження. Але я не роблю сміття красивим — я роблю час видимим. Зріз ґрунту, де пластиковий пиріг лежить поверх культурних шарів, — це археологічний факт, а не метафора. Симетрія цих «хмарочосів» — це іронія над нашим бажанням впорядкувати хаос споживання. Ідея перевернутої піраміди, що тримається на одній точці, — це про нестійкість нашої цивілізації. Я не милуюся цим, я намагаюся змусити відчути вагу того, що ми залишимо по собі. Це не естетизація — це матеріалізація свідомості. Майбутні археологи не знатимуть наших імен, але вони знатимуть культурний зріз та наш стиль життя. Це серйозна розмова, а не розважальне мистецтво.

Best People Club: Але ж ви самі створюєте з цих відходів вишукані геометричні композиції, використовуєте поліровку, гру кольору. Чи не є це маніпуляцією?

Микита Зігура: У тому й річ, що це не маніпуляція, а масштабування. Коли ми бачимо купу сміття на звалищі, мозок вимикає емпатію — це занадто величезно. Коли ж ми бачимо його в музеї, впорядкованим і підсвіченим, ми раптом усвідомлюємо: це все зроблено мною. Я — частина цієї піраміди. Через естетику я повертаю людині відповідальність за те, що вона викинула. Це як рентген: ви бачите не красиву річ, а структуру власного споживання.

«Мирне небо»: як Микита Зігура перетворює тіні літаків на мистецтво

Best People Club: Це підводить нас до найгострішого. Ваш проект «Мирне небо» — тіні «Мрії», Су-27 та дронів на полях Європи. Тут ви вже відверто говорите про війну в Україні. Політики можуть використовувати ваші роботи як ілюстрацію до своїх промов. Чи не відчуваєте ви, що ваше мистецтво стає заручником пропаганди з обох боків? Ви ж не просто художник, ви — український художник, який показує російський винищувач як тінь зла.

Микита Зігура: Давайте розділимо. Робота з Су-27 – це реакція на повномасштабне вторгнення в Україну, я показую російський винищувач, показую тінь війни. Але він нематеріальний, це лише пляма. Я не малюю портрети політичних лідерів і не вивішую прапори. Я малюю стан підсвідомості. В цілому це мистецтво про те, як небо перестає бути символом надії. І це не політична заява, це екзистенційна реальність для будь-якої людини в будь-якій точці світу. Небо стало джерелом небезпеки. Чи політичне це твердження? Ні, це антропологічна реальність сьогодення, і чим далі тим більше регіонів світу це охоплює. Я намагаюся дивитися на реальність з широко відкритими очима, аналізувати глобальну ситуацію.

Best People Club: Однак ви самі проводите паралелі з конкретними подіями: знищена «Мрія», обстріли Донбасу, повномасштабне вторгнення. Ви не залишаєте простору для абстракції.

Микита Зігура: Я починав працювати з темою тіней БпЛА ще у 2015 році, коли про повномасштабну війну мало хто міг подумати. Для мене це не новина, це рефлексія. Я використовую конкретні образи, тому що через конкретику ми приходимо до універсального. «Мрія» — це не просто літак, це метафора здійсненого бажання. Її знищили, але її тінь на полі доводить: вона була, вона існує в нашій пам’яті та генетичному коді. Це не про політику, це про віру. Намальована тінь ніби матеріалізує те, чого немає у фізичному світі.

Я кажу: «Дивіться, навіть коли ворог руйнує наші літаки, він не може знищити нашу проекцію в майбутнє». Пропаганда маніпулює фактами, а я працюю з сутністю.

Війна як контекст, а не бренд художника

Best People Club: Добре, але дозвольте бути відвертим. У своїх інтерв’ю ви часто вживаєте слова «смерть», «ворог», «руйнування». Чи не підживлюєте ви цим агресивний дискурс? Чи не перетворюєте ви війну на бренд власного мистецтва?

Микита Зігура: Це чесне запитання. Скажу так: війна — це не мій бренд, це контекст, в якому ми всі дихаємо. Якщо я мовчатиму про це, я буду не художником, а декоратором інтер’єрів. Але моя відповідь не в зображенні вибухів, а в тому, як я будую тишу навколо них.

«Атака дронів» у Ніцці — це про те, як люди гуляють і не помічають загрози, бо вона далеко. Я не кричу, я шепочу: «Вона вже тут, у твоїй підсвідомості». Моя відповідальність — не налякати, а зцілити, показавши, що навіть найстрашніша тінь — це лише відсутність світла. А світло я залишаю за рамками об’єкту, воно — у глядачеві.

У іншому своєму проекті у Франції – «Капітан Птахів» я намагався поєднати минуле Франції із сьогоденням України. Я зобразив тінь літака Антуана де Сент-Екзюпері у його останньому польоті над півднем Франції. Залишки цього літака-розвідника знайшли тільки нещодавно. Екзюпері був одним з найвидатніших гуманістів двадцятого століття, але навіть він не міг бути осторонь великої трагедії другої світової війни. Думаю, якби Екзюпері дожив би до бомбардувань Хіросими та Нагасаки в Японії, він теж би вважав, що застосування військової сили під час конфліктів у сучасному світі не вирішує жодних соціальних проблем та загрожує існуванню людству та життю на планеті.

«Пластиліновий чоловічок»: про життя, яке неможливо повернути

Best People Club: Микито, після презентації проєкту «Пластиліновий чоловічок» на міжнародній виставці Fragile Salon 2026 у Монако, Ви опинилися в центрі суспільної дискусії. Вашу роботу називали сміливим антивоєнним висловлюванням і водночас звинувачували у неоднозначних меседжах. Чи були ви готові до такої реакції?

Микита Зігура: Я розумів, що будь-яка розмова про війну сьогодні буде дуже емоційною. Україна переживає найбільшу трагедію у своїй новітній історії, і це неможливо ігнорувати.

Але масштабу дискусії я справді не очікував. Водночас я не вважаю, що сама по собі гостра реакція є чимось поганим. Мистецтво існує не лише для того, щоб подобатися. Іноді воно ставить незручні питання.

Коли я ліпив пластилінових солдатиків у дитинстві, ми з братом влаштовували бої — армія проти армії. За день гинуло багато, померлим ми прикріплювали шматок червоного пластиліну. Але на наступний ранок усі оживали — і гра тривала далі. Це був чистий, безневинний світ, де смерть не мала значення, бо її можна було скасувати.

Тепер я розумію, як політики по всьому світі грали і продовжують грати в ту саму гру. Тільки ці солдатики — з плоті й крові. І на відміну від дитячих ігор, ніхто не оживає.

«Пластиліновий чоловічок» — це про людське життя, про його крихкість. Про те, наскільки легко його втратити і неможливо повернути. Робота піднімає складне питання свободи вибору кожної особистості у період великих потрясінь.

Інша справа, що художник також несе відповідальність за те, як його робота комунікує із суспільством. Тому для мене важливо пояснити свій задум і брати участь у цій розмові, а не уникати її.

Екогуманізм як ключ до творчості Микити Зігури

Best People Club: Тоді яке ваше головне послання? Якщо звести всі проекти — від пластикових колон, тіней над полями і до «Пластилінового чоловічка»?

Микита Зігура: Це запитання, мабуть, найважливіше. Якщо спробувати охариктеризувати мою творчість одним словом, то мабуть найточнішим визначенням буде — екогуманізм. Це філософська концепція, яка об’єднує захист природи та турботу про людину, розглядаючи їх як єдину нерозривну систему

Перш за все хочу наголосити що мої проекти стосуються глобальних проблем у всьому світі. Проблема відходів глобальна, нестача питної води теж не стосується тільки посушливих регіонів. Так само і війна, яка шириться світом. Агресивні висловлювання і погрози Трампа вилились у велику війну с Іраном, що в свою чергу спричинило глобальну світову кризу. Мілітаристична політика уряду Китаю може коштувати хиткого миру на далекому сході. І так далі. Я би дуже хотів зробити декілька робіт з проекту Мирне небо за океаном, я бачу в цьому великий сенс.

Колони зі сміття — про те, що ми залишаємо по собі. Тіні літаків — про те, що над нами. А пластиліновий чоловічок — про те, що всередині нас.

У цьому — головне послання всіх моїх робіт. Ми будуємо піраміди з відходів, ми малюємо тіні війни на мирних полях, ми перетворюємо людей на пластилінові фігурки у великій грі — і все це тому, що забули: за кожною колоною, за кожною тінню, за кожним «солдатиком» стоїть реальне життя, яке не відновиш наступного ранку.

«Нова археологія» дивиться в минуле, «Мирне небо» — у сьогодення, а «Пластиліновий чоловічок» — у те, що ми несемо всередині. У нашу здатність бачити в іншому не фігуру для гри, а людину, не виконавця накладених суспільством ролей, а особистість з власним вибором. Це про відповідальність. Про те, що дорослішання — це коли ти перестаєш ліпити солдатиків і починаєш шкодувати тих, хто гине.

Найвищою цінністю завжди залишається життя

Best People Club: Що б ви хотіли сказати українцям сьогодні?

Микита Зігура: Це дуже складно, так як українці зараз в різних життєвих ситуаціях, а велика кількість людей виїхали від війни в більш безпечні куточки світу. Але я спробую.

Насамперед — слова вдячності та підтримки. Людям, які захищають Україну з власного вибору, людям, які допомагають, бо не можуть інакше, людям, які не втрачають гуманізм навіть у найважчі часи.

Я вірю, що культура має допомагати нам залишатися людьми, навіть тоді, коли навколо занадто багато ненависті, страху та болю.

Саме про це я намагаюся говорити своїми роботами. І саме тому для мене найвищою цінністю завжди залишається життя.